"Дорога життя"
Історія замкомбата Семикіна
... Я ніколи не вірив в братні народи і завжди передбачав, що це будуть конфлікти...
Я розумів все з самого початку…

Я з дитинства люблю історію, закінчив історичний факультет КНУ Шевченка, і для мене абсолютно ніякою дивиною не була історія з Україною і Росією. Я ніколи не вірив в братні народи і завжди передбачав, що локальні конфлікти переростуть в повноцінну війну. Історія як виявляється доволі точна наука. Якщо уважно спостерігати: історія з Тузлою, Крим, Донбас тощо…

Я передбачав, для себе особисто, що буде війна, але не думав, що все станеться так швидко. Все ж таки я сподівався, що Росія до цього не готова. Відповідно, не вірив у прогнози військових дій у грудні місяці, коли почалася т інформаційна кампанія Заходу. Особливого страху не було, не готував свою сім’ю й не готувався сам до такого перебігу подій.

В силу різних інформаційних потоків, не особливо приділяв увагу тому, що посольства виїжджають з Києва, дипломати виїжджають, евакуюють сім’ї. Військові навчання Росії… Все ж таки я був переконаний, що час ще є. Плюс інформаційна політика нашого Уряду і Президента, на той час, теж говорила про те, що у нас буде «Запорізький міст, шашлики і найдовший автобан через всю Україну».

Коротше, 23 числа я спокійно поїхав на тренування, після якого мені надійшли кілька повідомлень від друзів, знайомих. Кажуть: «ну, буде війна зранку». Я кажу: «окей». Приїхав додому – дружина теж вже «накручена», каже: «мабуть, буде війна».

Ми зібрали речі, підготували автомобіль. Зранку прокинулися від вибухів перших ракет. Приблизно о 4:30 ранку.

Дружина і діти сіли в автомобіль і поїхали. Я сказав, що нікуди не поїду, і залишився тут.

Всім було зрозуміло, що це – війна. І в якому форматі, в якому контексті, звідки, що і як – інформація вже лилася потоком, але все ж таки кожен намагався зрозуміти для себе, що йому робити конкретно в даний момент в даному місці.
Чим бути корисним…
Почався процес «самоорганізації». Відповідно, у нас найнижча ланка державної влади «на місці» – це місцева громада. Місцева сільська рада. Багато хто з друзів, знайомих приймає активну участь у місцевому самоврядуванні. Хто є депутатом, хто є членом виконкому, хто просто в силу різних обставин веде бізнес або живе тут – відповідно, тут всі – місцеві люди.

Місцевий голова, Тарас Тарасович Дідич приїхав на зустріч в приміщенні нашої колишньої сільської ради у Шпитьках – і зібралися там, не знаю, 30-40 чоловік місцевих. Почали спілкуватися, що робити далі. Відповідно, якісь вказівки ніхто не отримував – нічого. Власне, розуміння, що робити – самі для себе визначали напрямки і хто де може бути корисним.

«Щось» – це дуже просто. Всі, у кого була будь-яка зброя – мисливська, нарізна, гладкоствольна, травматичні пістолети – люди із цією зброєю просто напросто пішли на вулицю і для себе організували нічне патрулювання.

Якщо ви пам’ятаєте, скоріше за все так само, як і я, усю цю істерію перших днів, коли точної інформації не було, був просто якийсь інформаційний шалений потік. Диверсанти, маяки, сигнальні ракети…

Мої враження про перші дні – це шалений-шалений потік інформації, абсолютно нестандартна історія, ніхто не має правильного алгоритму чи рецепту поведінки. Я був повністю переконаний, що «нас не зачепить». Конкретно нашу місцевість не зачеплять військові дії. В силу різних обставин – тому що ми поруч але таки не Київ, ми абсолютно стратегічно не важливий об’єкт. У нас немає військових великих частин, промислових підприємств стратегічно важливих: нафтобаз, заводів, інфраструктури. І я не вірив, що до нас вони дійдуть – аж сюди. Взагалі важко повірити навіть зараз у все те, що сталося в Бучі, Гостомелі, Ірпені, Бородянці… Переконаний, що більшість – не думали, що так буде.

Та Бог з ним… Про стратегічні речі нехай наші військові командувачі говорять і обласні керівники, народні депутати. В нас конкретно населений пункт, от, наша історія – з чого конкретно вона була?
Активна місцева громада
Історично Шпитьки – це завжди був осередок, такий собі «центр» місцевого життя. Навколо все оберталося, тому що тут був найбільший колгосп, свого часу, тут були панські маєтки – ще в дореволюційні часи і так далі, і так далі. Але в результаті реформи децентралізації громада була створена навколо Дмитрівської сільської ради. Активний голова, досвідчений керманич, молодець – він там все зробив, і слава Богу.

В нас тут, відповідно, на диво зібрався великий контингент. Велика місцева активна громада, але всі населені пункти – вони були «відірвані» один від одного. Що показала практика? Що громади ще не були настільки консолідовані, настільки об’єднані, не було такої комунікації – в силу географії, політично – тобто люди між собою не комунікували. Кожен населений пункт діяв згідно свого власного бачення, позиції, уміння, активу (теж, скоріше за все, від цього багато в чому залежало). У Дмитрівці було багато людей, багато активних хлопців, але ми про це навіть не знали до війни. З початком війни події розвивались з калейдоскопічною швидкістю. Ти фізично не маєш часу чекати на вказівки чи розпорядження згори. Просто через те, що ти їх можеш ніколи не отримати.

Голова сільської ради, в силу того, що він все ж таки – голова сільської ради, буквально у перші 2 дні об’їхав всі населені пункти, пояснив людям приблизно те саме, що й нам пояснив. Далі кожен хто на що гаразд.
…приїжджайте отримувати зброю!
Зброї – немає, організації – немає, підтримки – немає, розуміння того, що буде далі – немає. Що робити? Після першого ж дня у нас виявився такий перший форс-мажор – 25 число, голова сільської ради телефонує і каже: «Хлопці, ви всі запитуєте «де зброя?», «коли буде зброя?» – ну, приїжджайте отримувати зброю».

В район клініки Спіженка - Бучанська територіальна оборона привезла зброю. Це дуже непопулярна правда, але це був панічний відступ. Вони тікали. Я не соромлюся цих слів – вони, фактично, привезли цю зброю. Вони збиралися її підривати. При чому двічі збиралися підривати – на що голова сільської ради їм сказав «хлопці, я зберу людей, кому можна її видати – давайте якось організовано/не організовано просто будемо видавати зброю, щоб люди отримували – ті, хто готовий взяти в руки зброю».

Таким чином ми отримали певну кількість зброї. Крапля в морі.

Отримали ми ці автомати. Відповідно, ще другий день у нас пройшов у такому ж режимі, абсолютно незрозумілому – куди бігти і що робити? Це привело до того, що потрібно було думати над власною організацією, структурою, системою комунікації, координації, штабу і так далі.

Між собою ми, фактично, розібралися. Утворили систему блок-постів, не маючи загальновійськової підготовки, визначивши для себе «стратегічні напрямки». Розпочалась робота на блок-постах, перевірка автомобілів, документів… почали хоч щось робити.

Визначили для себе стратегічні об’єкти. У нас є трансформаторна підстанція досить велика, газорозподільна станція – там теж почали патрулювати хлопці.
Це все добре було, але ми ж не були відірвані від усього світу. Наступ захлинувся на Вишгородському напрямку – вони пішли на Бучу-Гостомель-Ірпінь, і, відповідно ми вже очікували, що вони будуть прориватися далі.
... це був абсолютно показовий момент, коли люди, навіть не маючи зброї їхали захищати і отримувати зброю ...
Прорив танкової колони

Дзвінок сільського голови застав багатьох людей трохи розгубленими. «Що, приїжджати хотіли отримувати зброю? Приїжджайте отримувати зброю».

26 лютого ми поїхали в Дмитрівку для того, щоб зупиняти прорив танкової колони у напрямку Білогородки – через Дмитрівку. Що там робити? Як? Абсолютно жодного військового з нами не було –  зібрали, сказали: «хлопці, десь там мають їхати – їдьте, ось у нас тут є хлопці, які проходили підготовку в територіальній обороні – вони там щось вам розкажуть».

Поїхали ми, облаштували засідку, спостерігали… але це був абсолютно показовий момент, коли люди, навіть не маючи зброї їхали захищати і отримувати зброю, по можливості. Це дуже така історія була… зараз її важко передати емоційно, але тоді… у мене є відео, записані, коли сам з дітьми прощався, тому що я не знав чим це все закінчиться. Ти не знаєш де ці танки, і чи вони їдуть, чи не їдуть і що з тими танками взагалі робити. І тоді ще не було героїчних відео як Збройні сили України знищують танкові колони.

І ти не знав взагалі про те… ну, але треба то треба. І таких людей було досить багато. Досить багато. Та це вже якась окрема історія, скоріш за все. Або люди, які просто відвертали голову і казали «ми не готові» – я абсолютно їх не засуджую, це нормальна реакція і нормальна історія.

У кожного своя історія, але складені разом – це історія про часткову окупацію населених пунктів нашого краю. Те, що я розповідав, і те, як «рашисти» дійшли до нас, і те як їхній наступ фактично захлинувся на нас, і ми стали фактично  «сірою зоною», в якій відбувалися дивні речі… частково окупованою, лінія зіткнення проходила фактично по місцях де виріс, пас корів, купався в ставках, рибалив. І звичайно сумновідома Житомирська траса з розстріляними автомобілями цивільних і не лише цивільних – хлопцями, які брали участь з першого дня у нашому «добровольчому формуванні», але, на жаль, загинули.
У кожного була своя війна
Фактично для мене 1-2 березня – це перші танки на Житомирській трасі. 5 березня – це танки, які зайшли в Бузову. Це перші жертви серед цивільних, це розстріляні будинки, це те, що ми вже бачили своїми очима, а не по телевізору, і це така історія, коли люди приймали вже другий раз для себе рішення – виїжджати чи залишатися.

В нас почала з’являтися перша координація з сусідніми населеними пунктами.

Комунікація була, тому що ми – місцеві.Мми знали обстановку, знали як туди дістатися. Постійно допомагали, завозили продукти, з хлопцями підтримували контакти. Тобто частина сіл більш-менш комунікували між собою.

Інші населені пункти, Бузова – це своя історія. Фактично, громада розділилася на ті старі сільські ради, які були до об’єднання. Дмитрівка – окремо, але завдяки тому, що у нас тут все ж таки була якась організація – ми комунікували з головою, але це фактично вся комунікація, тому що як тільки вже зайшла техніка по Житомирскій трасі і до Дмитрівки, то хлопці там залишилися, а ми вже тут залишилися.

Відповідно, саме координація і комунікація – привели до того, що утворився «кістяк» в Шпитьках. Розпочався етап військово-волонтерської діяльності. Кожен боєць фактично став волонтером, а кожен волонтер бійцем. Зброї не те що «не вистачало» – її катастрофічно не вистачало. Люди готові щось робити, але немає з чим працювати. І ми прийшли до того, що потрібно виходити на взаємодію з державою, районом, областю – і вирішувати це питання. В силу різних обставин всі ми були підприємцями, політиками – до війни у всіх, були контакти – всі почали телефонувати, всім хто знав.

Починаючи від Сергія Шута і закінчуючи ректором університету Грінченка Віктором Олександровичем Огнев'юком, який з першого дня – я це підкреслюю, він молодець – із першого дня прийшов і був у нас координатором «штабу» в силу свого досвіду і нашого розуміння, як це все взагалі має відбуватися.
«Кістяк» Дмитрівської ОТГ – це село Шпитьки
Взагалі, історично – я просто взагалі це підкреслюю – саме у нас, в Шпитьках, саме цей «кістяк», утворений на другий-третій день війни став основою ДФТГ. У нас хаос – потрібно все організувати, 200 чоловік потрібно ефективно залучити та використати їх вміння та навики.. Три доби ми вже не спали. Далі в такому режимі не можна продовжувати. Потрібно, щоб люди відпочивали. Необхідно створити систему, щоб кожен зрозумів свій графік та зону відповідальності.

Відповідно, ми розробили схему блок-постів, систему змін, старших по блок-постам, старших по змінам, тобто намалювали таку «сітку». З першого дня ми вели журнал обліку добровольців, котрі прийшли записувалися. Його навіть можна «підняти» – «історичний» документ.
... фактично, ми змогли, завдяки тому, що вже нас визнали офіційно, отримати першу партію зброї, роздати людям ...
Створення батальйону «Скіф»

Отже 5-го березня, коли  «рашисти» зайшли в Бузову, ми прийшли до того, що або ми отримуємо зброю, або просто немає ніякого сенсу тут далі займатися якимось геройством, тому що… це просто безглуздо.

Ми заповнили протокол ініціативної групи про створення добровольчого формування. Направили його до місцевого батальйону тероборони, де вони поставили печатку і, фактично, підтвердили створення нашого добровольчого формування. Почалась процедура перевірки кандидата на посаду командира добровольчого формування.

Чому «СКІФ»? Батько був присутній при заповненні протоколу і запропонував – «хай буде «СКІФ». Командира підрозділу подавали в силу того, що він два тижні перед цим фактично і був командиром нашого  місцевого осередку.


Коротше кажучи, 24-го березня ми отримали наказ про його призначення, і це, фактично, офіційна дата створення добровольчого формування «СКІФ» Дмитрівської сільської ради Бучанського району Київської області.

А 8-го березня, фактично, ми змогли, завдяки тому, що вже нас визнали офіційно, отримати першу зброю, роздати людям.
Допомога з усіх сторін
Це історія саме «формалізації», а в принципі як структура ми розвивалися завдяки «ініціативі знизу»? Завдяки Юрію Козлову – технічному директору «Дії», Віктору Олександровичу Огнев'юку – ректору університету, завдяки Сергію Шуту, гуманітарній допомозі, його координації з фондами, фонду «Повернись живим», фонду Притули ми змогли отримати хоч якусь техніку: дрони, тепловізори, форму, амуніцію…

Підрозділ розвивався в двох основних напрямках – система блок-постів та мобільні групи, а також аеророзвідка та спостереження. Також активно допомагали евакуації людей до більш безпечних місць.

Оператор дрона Віталік – просто великий молодець, велике відкриття для мене, прекрасна людина, класний спеціаліст. Він керував аеророзвідкою і комунікував з купою різних спецпідрозділів, надавав інформацію, координати техніки. Вся історія із «Бабушкіним садом», закопаною технікою, з Березівкою – це все, як раз, заслуга і його, і хлопців з інших локацій, про які вони, можливо, самі будуть розповідати.
Перші жертви
Необхідно відразу сказати, що перші загинувші на наших очах – це розстріли цивільних на Житомирській трасі. Перші хлопці, які загинули зі зброєю в руках з Дмитрівки, Петрушок, Бузової. Розстріл танком блок-посту між Личанкою і Неграшами та поранення Юри Кучеренка один з перших дзвоників – всі переконались, що все дуже серйозно.

Автомобіль з червоним хрестом під’їхав до блок-поста, вийшов водій запитати, куди йому рухатись далі, і в цей момент буквально на відстані 2-3 кілометрів виїхали із Ясногородського лісу виїхали танки і БМП, прямим влучанням танка був знищений автомобіль з червоним хрестом і Юра Кучеренко отримав… це людині відірвало пальці на руці… він отримав перші поранення.

Нажаль вже були «двухсоті» хлопці з Дмитрівки, які загинули, намагаючись піти в розвідку на «Бабусин сад». Також були хлопці з Бузової, які загинули… це Бузова-Гурівщина, сюжети є в інтернеті… там де мама з… страшні речі.
Також трагедія з хлопцем з Петрушок…. Це була власна ініціатива людей. Те, про що я розповідав у перші тижні.
Незручна правда, але це моя правда

В принципі, з 24 лютого по 31 березня – більше місяця , це була повністю «сіра зона» – ми розуміли всі деталі, що відбувалось у нас на місцевості. Активно співпрацювали з військовими, допомагали інформацією… прийде час думаю зможемо розповісти дещо більше.

Для місцевої влади, для місцевої адміністрації, для обласного керівництва… вони абсолютно не розуміли, що відбувається на цій території. Для них ми були «окупована територія». Вони не розуміли, були здивовані… є історії про, коли на нарадах в Києві, силових різних підрозділів… мені писали звідти хлопці, кажуть «так у вас там світла немає, там танки». Я кажу – «та ні, у нас є і світло, і інтернет, і ми чекаємо залюбки на вас, щоб ви тут нам допомогли розібратися що і як відбувається».

Я ж кажу, можливо, це якась незручна правда, незручна історія, але це моя правда, тому що я криком кричав, і ми були вже офіційно створені. У нас створений підрозділ 23 березня, а перші люди, які до нас приїхали конкретно із територіальної оборони – це було, здається 25 березня. Тобто, 2 дні після… якби… нашого офіційного створення і 2 дні до того як у нас зайшли фактично Збройні сили України, які перейшли у контрнаступ.
Люди, головне – це люди

Я реально був дуже захоплений, дуже вражений, що велика кількість людей в екстремальних умовах… вони не піддалися паніці… вони не залишили свої будинки… вони не залишили сім’ї, не кинули, скажімо, свою «Маленьку Батьківщину», не втекли звідси. Це дійсно вражає і надихає… це було для мене основним відкриттям.

Це не показушна історія, не для соціальних мереж.
Наші контакти

email@skif.info