"Мексиканец" на війні в Україні.
Історія пілота дрона
Давіда Гонгадзе
...ми не вірили в те, що все, що відбувається навколо – це правда, але кожен з нас робив свою роботу...
Ми не вірили в те, що відбувається

Цей час був виснажливим. Не тільки для нас, а, в принципі, для всієї України, не тільки для цієї області. Тому часом нерви були дуже «розхитані». Було дуже багато емоцій, як хороших, так і поганих. Дуже все інтенсивно.

І в якісь дні навіть здавалося… ми не вірили в те, що все, що відбувається навколо – це правда, але кожен з нас робив свою роботу, кожен з нас якось боровся і протидіяв цьому всьому.

Ми всі згуртувалися. Тобто з перших днів вже було все організовано, все згуртовано, і потім тільки набирало силу з кожним днем. Деякі дні, коли були обстріли, було реально важко тримати себе в руках, тримати сім’ю під контролем.
"Месиканец" на війні в Україні
Історія з Мексикою була дуже цікава. Я навчався тут в університеті. Все було нормально, ми з друзями з університету… деякі з них зараз на фронті… навіть не декілька – багато з них зараз на фронті, але деякі з них такі, що іще з 2014 року – вони, так би мовити, завзяті воїни. Тобто, навчаючись в університеті, я вже спілкувався з такою громадою, яка не розділяє позиції московії і цього всього плану. Були готові вже захищати свою землю. І при закінченні університету, в 2016 році, вже декілька моїх друзів на той час пройшли АТО.

Я був тут, в Україні, але потім вирішив, що потрібно кудись рухатися. Поїхав до Мексики і жив там близько 2,5 років. Повертався до України на пів року, але в останнє коли повернувся, то я прожив там понад рік, прожив уже там з дівчиною, з жінкою… тобто йшло все вже до дуже серйозних речей. Завели кішок, там будинок і все таке. І буквально за тиждень я повернувся до України, і тут я… тобто до того часу атмосфера була вже більш «хитка». Мої батьки вже думали, чи не переїжджати…

Приїхав в Україну і на той час, коли почалася війна, я навіть не був здивований, тому що всі цього чекали – всі знали, що колись мав настати цей момент. Я приїхав одразу ж, в той же день – 24 лютого, забрав своїх батьків – евакуював їх на Черкащину. Забрав свого брата – евакуював його на Черкащину.

І один з моїх друзів, Олексій, каже, що така ситуація. Я у Шпитьках не проживав вже більше 7 років, але подумав, що на Черкащині мені немає чого робити. В Києві – теж. Тому я приїхав сюди, і у мене було два вибори: гранатометник був потрібний і треба «очі». Я до цього уже був трошки знайомий з дронами, тому це було легше.
Аеророзвідка працювала щодня!
Кожного ранку, кожного вечора нам потрібна була нова інформація стосовно того, де знаходиться ворог. Тобто нові розвіддані щодо чисельності ворога, де вони розташовуються, скільки машин бронетехніки тощо. Ми це все робили разом – з Віталією, з Юрою, це в мене був напарник.


Кожного дня ми збирали ці розвіддані, і одного разу ми виїхали на «точку А», запустили дрон – все нормально. Треба було робити все оперативно – як завжди. І з «точки Б», коли ми вже забирали дрон, ми попали під такий… ми просто їхали на машині і почався якийсь фугасний обстріл з танків. Не було ніяких звуків. Зазвичай ми чуємо «вихід», «прихід», «гради»… воно відчувається і можна це почути. Того разу ми не почули зовсім нічого. Ми лише побачили, що буквально в декількох метрах був приліт, і дуже жорсткий. Цей весь метал, всі груди цеглин полетіли на машину.

Водій, який був зі мною, почав гальмувати. Потім різко дав по газах. Ну, ми були знервовані – я в той момент навіть трошки «зайшов в себе» і абстрагувався від цього всього. І, дійсно, не розмовляв після цього декілька годин, тому що просто не міг нічого з себе вижати. Десь у себе в голові я копався тоді… і було страшно. Було дуже страшно. Було дуже страшно декілька разів, але все одно продовжувалася робота і все було контрольовано.

Із цікавого було кілька моментів, коли люди просто не розуміли, хто ми. Вони охороняли свою «зону комфорту» і свої домівки. Декілька разів, коли наших дронів перехоплювали – ми мали все одно повертати їх додому. І оскільки повернення на початкові точки було неможливим, то ми вели їх, куди могли. Декілька разів нас приймали за диверсантів та подекуди наставляли на нас зброю. Нічого серйозного, але просто були моменти, коли люди не розуміли, як себе поводити у цій ситуації. Так само, як і ми.

Також бували ситуації, коли за декілька секунд потрібно було дуже швидко спускатися до якихось погребів. Але всі були в нормальному настрої, всі були на позитиві. Жарти були. Силу духу не падала. Навіть у найжорсткіші моменти.
Я буду в Україні допоки ми не виграємо цю війну!
У мене були плани щодо Мексики. Тому, думаю, я буду в Україні, допоки ми не виграємо цю війну, а після – розглядатиму Мексику як свій другий дім. Я ніколи не проміняю Україну ні на яку іншу країну.
Наші контакти

email@skif.info