Кожного ранку, кожного вечора нам потрібна була нова інформація стосовно того, де знаходиться ворог. Тобто нові розвіддані щодо чисельності ворога, де вони розташовуються, скільки машин бронетехніки тощо. Ми це все робили разом – з Віталією, з Юрою, це в мене був напарник.


Кожного дня ми збирали ці розвіддані, і одного разу ми виїхали на «точку А», запустили дрон – все нормально. Треба було робити все оперативно – як завжди. І з «точки Б», коли ми вже забирали дрон, ми попали під такий… ми просто їхали на машині і почався якийсь фугасний обстріл з танків. Не було ніяких звуків. Зазвичай ми чуємо «вихід», «прихід», «гради»… воно відчувається і можна це почути. Того разу ми не почули зовсім нічого. Ми лише побачили, що буквально в декількох метрах був приліт, і дуже жорсткий. Цей весь метал, всі груди цеглин полетіли на машину.

Водій, який був зі мною, почав гальмувати. Потім різко дав по газах. Ну, ми були знервовані – я в той момент навіть трошки «зайшов в себе» і абстрагувався від цього всього. І, дійсно, не розмовляв після цього декілька годин, тому що просто не міг нічого з себе вижати. Десь у себе в голові я копався тоді… і було страшно. Було дуже страшно. Було дуже страшно декілька разів, але все одно продовжувалася робота і все було контрольовано.

Із цікавого було кілька моментів, коли люди просто не розуміли, хто ми. Вони охороняли свою «зону комфорту» і свої домівки. Декілька разів, коли наших дронів перехоплювали – ми мали все одно повертати їх додому. І оскільки повернення на початкові точки було неможливим, то ми вели їх, куди могли. Декілька разів нас приймали за диверсантів та подекуди наставляли на нас зброю. Нічого серйозного, але просто були моменти, коли люди не розуміли, як себе поводити у цій ситуації. Так само, як і ми.

Також бували ситуації, коли за декілька секунд потрібно було дуже швидко спускатися до якихось погребів. Але всі були в нормальному настрої, всі були на позитиві. Жарти були. Силу духу не падала. Навіть у найжорсткіші моменти.