Кадровий військовий у ТРО.
Історія командира 9 роти Вячеслава Попова
... 24 лютого у 5 годині ранку дружині зателефонували – «почалася війна, ракетний обстріл»...
Початок війни

Почнем з самого початку. Хто я такий? Попов В’ячеслав В’ячеславович, полковник запасу. 25 років віддав Збройним силам України, в березні минулого року звільнився, тому що вважав, що треба «дати дорогу молоді», а не сидіти на посаді «поки ноги носять».

Дружина в мене – діючий полковник. Служить в Генеральному штабі. І я маю досвід як миротворчих операцій (я в 2003-2004 році у складі першої-другої ротації був в Іраку – 13 місяців і 2 дні був там). Коли почалося АТО… навіть коли воно ще не почалося – я знаходився у підрозділах спеціальних операцій та охорони правопорядку в головному управління. Нашим завданням було організовувати протидію диверсіям та терористичним актам на військових об’єктах.

Ще не почалося АТО – нас перекинули на один із об’єктів, ми його охороняли. А потім почалося АТО, потім була війна, потім було декілька ротацій: спершу – в «сектори», потім – в зону АТО. Потім я був у штабі АТО на «Сарматі»… але то таке.

24 лютого у 5 годині ранку дружині зателефонували – «почалася війна, ракетний обстріл». Ми тут були – у Гурівщині. Ми сіли в автомобіль, я її відвіз у Генеральний штаб – дивлюся, а вже потік автомобілів у 3-4-5 рядів їде в бік Житомира-Львова.

Ми приїхали сюди. Посиділи до десь вечора, а потім вирішили: у нас був такий план, що у нас є рідня на Львівщині – ми вирішили, що треба відвезти нашого сина до них, а я потім повернуся сюди – у Генеральний штаб.

Так воно і сталося: 24 ввечері я виїхав, щоправда, замість 5 годин їхав 12. Доїхав туди, на Львівщину, залишилися там. Я переночував і поїхав назад, а тут уже були блок-пости 26 числа, і вже міст на Стоянці був підірваний. Я телефоную дружині – вона каже «в Київ потрапити неможливо, все заміновано, все підірвано – залишайся в Гурівщині».
Коли зайшли танки…
Я приїхав в Гурівщину – дивлюся, люди на блок-постах є, але не організовано нічого. Я знайшов старосту, Людмилу Миколаївну, питаю «хто у вас керує тероробороною?». Вона – «я керую». Жінці 60 років. Кажу, що я готовий очолити це все, але мені потрібне ваше сприяння. Вона сказала, що питань немає.

Ну, я і почав організовувати територіальну оборону – село Гурівщина, село Бузова. Тобто, станом на 26-27-28 лютого було організовано 7 блок-постів: 3 – в Гурівщині, 1 – за Гурівщиною, де Генеральські озера, Буча – на Забуччя туди, п’ятий – на виїзд на Миколаївку, і шостий-сьомий – це були на Бузовій. В’їзд з траси і виїзд з траси в сторону Неграшів.

Спочатку тут все було зайняте. Коли я зібрав людей – тут всі розповідали «от, я служив у спецназі», «морской пєхоті», «альфа», «космічний десант»… але коли почали танки їхати – перші танки коли під’їхали, то вони, зрозуміло, повтікали. Коли танки ще почали стріляти, то залишилося зовсім мало. Взагалі, от ті люди, що зараз тут – це одні з небагатьох, що тоді з автоматами і «коктейлями молотова»… це ми тоді познаходили пляшки, почали робити коктейлі молотова, які потім почали називати «Бандера-смузі»…

І ми чекали танки. Але я розумів, що з автоматом проти танка не повоювати. Вийшов на командування сил територіальної оборони, але вони сказали, що дадуть нам щось, але пізніше. Тобто більш важке озброєння по типу протитанкових гранатометів, мін і т. д.

Як виявилося потім – це були лише обіцянки. Все самі тут робили. Основна наша задача спочатку була в інформуванні нашого військового командування про пересування ворожої техніки – скільки і куди, і місця їхнього базування. Тобто вони тут проїхали «Бабусин сад», на заправці… три заправки тут було. Потім вони стояли на заправці БРСМ, на в’їзді біля Бузової – колона там стояла десь 3 дні. Ми їх ніяк не могли там знищити – передавали дані.
Смуга зіткнення
Ну і потім почали небайдужі люди знаходити мене, і давати координати… тобто ми підіймали дрон і давали координати нашій артилерії. Тут уже були виходи і на «байрактари», і на все-все-все, що тільки можна було, і на міномети, і на наш спецназ, що тут ходив – палив їхні танки і БМП.

Ну, завели ми журнал – тут десь є журнал. Кожен день фіксували. Склалася така парадоксальна ситуація: трасу контролювали орки, а ми контролювали села. Гурівщина, Бузова – ми були в цих селах. Вони в ці села не заходили. Хіба що на окраїни сіл – помародьорити там і все. Тобто у них задача, я так розумію, була – прорватися в Київ. Тому далеко від траси не відходили – тільки в лісопосадки, лісосмуги – щоб заховати техніку.

Ну і тут почали потім різні групи спеціального призначення наші підходити – тут і «Альфа» була, тут і «ГУР» був – цілий парад спецназів. З усіма в мене була тільки одна домовленість: не працювати на території села. Тобто ідея яка була: знищувати їх за межами населених пунктів. Не «в» населеному пункті, а за межами. Тому що якщо ти їх на території населеного пункту починаєш бити, то це автоматично призводить до знищення самого населеного пункту, а це нікому не потрібно, тому що сама ідея територіальної оборони – це захист наших домів. Не десь там в умовній Рівненській-Житомирській області, а саме нашого дому – села Гурівщина, села Бузова. Тому у мене була така одна умова для всіх цих товаришів і спецназу.

Ми з ними досягали порозуміння, і вони працювали тут. Ми визначалися – або за межами Гурівщини – в сторону Києва, або за межами Бузової – в сторону Житомира. Ну, різні бували випадки, звичайно.
Автомат проти танку…
Дрони літали. Ми піднімали дрони – вони піднімали свої дрони. Було не зовсім приємно, коли сидиш – тут приїжджає повз тебе танк, вони зупиняються і повертаються у твою сторону, а в тебе зі зброї тільки автомат і 4 магазини патронів.

Це вже потім я у цих спецназівців просив і РПГ, і все інше, якщо вони вже прийшли сюди. То тоді в нас вже і РПГ з’явилися, і міни – вже було чим зустріти ворогів. Вже трохи легше було, але питання в тому, що я один тут кадровий військовий на цю всю агломерацію – Бузова, Гурівщина. Були багато людей, які колись служили і в ЗСУ, в радянській армії, але сама ідея територіальної оборони яка – ну, на папері визначена – кадрові військові очолюють, а місцеві жителі – беруть участь. Тобто очолювати мали кадрові військові, а їх не було. Я не знаю, де вони.

Можливо, вони в підрозділах територіальної оборони Збройних сил України, які широко освітлювали до початку повномасштабної агресії. 24 бригади, 200+ батальйонів… але я тут, за весь цей час, жодних бригад і батальйонів територіальної оборони не бачив. Були, знову ж таки, різні підрозділи: і національної гвардії, і спеціального призначення, і інших силових структур, які працювали тут.

Ну, ми боролися з мародерами. На жаль, і в наших рядах були такі нехороші люди – ми їх позбувалися. А зараз, коли вже росіян вигнали з території Київської області – зараз в нас дві задачі: перша – це контроль за рухом техніки автомобільної, тому що багато місцевих повернулися назад – допомагати їм відновлювати мирне життя. І друга – це, знову ж таки, протидія мародерству, підтримка правопорядку в наших селах – Бузова, Гурівщина.
Я думаю, коли війна закінчиться – ми десь тут організуємо щось типу музею!
Ми обов’язково ще зробимо музей війни!

Я вдячний всім, що вчора роту здав вже. Зібрав усіх – є у мене прапор, де всі розписалися – весь особовий склад моєї роти – 9 роти. Прапор у мене зберігається.

Я думаю, коли війна закінчиться – ми десь тут організуємо щось типу музею, і цей прапор можна буде передати, або повісити його на пам’ятнику, який через дорогу.

Його, до речі, постійно обстрілювали орки, коли проїжджали повз – не подобався він їм.
Наші контакти

email@skif.info